Болехів, 1993 рік
На цьомі місці, у провулку, що починався від нинішньої вулиці Січових Стрільців, за будинком № 28 і виходив на з’єднання з вулицею Зеленою стояла власна хата Наталії Кобринської, яку вона разом з городом придбала найімовірніше у 1896 році. У січні того ж року у листі до Ольги Кобилянської Наталія Кобринська пише: «…трафилася мені в Болехові хата, котру купила-м…».
Про дім Наталії Кобринської
Це була звичайна міщанська хата з великим ґанком, котру кожного року перед Великодніми святами білили, а низ підводили сажею. Дах був критий ґонтами. Велика веранда була парадним входом. Крім парадного входу, був ще вхід через город. Простий дерев'яний ґанок, оброслий хмелем, який чогось дуже любила Наталія Кобринська за його оригінальний часниковий запах та на який зліталася комашня з усієї округи.
Від городу до хати було прибудовано ще одне приміщення, що й надало будинку «ґ» подібного вигляду. Там мешкала її служниця Олена з дочкою, жила Ольга Дучимінська з чоловіком під час створення української державності 1918 року, мешкав скульптор Михайло Гаврилко, який творив шевченкіану – виготовив 100 горельєфів Тараса Шевченка. Художник – баталіст Іван Іванець в цьому домі виконав ескіз прапора Українських Січових Стрільців.
Сіньми хата розділялась на дві половини. Ліву половину віддавали для потреб громадських організацій. До неї входилось через парадний вхід. На подвір'ї стояла невелика стайня для курей, кролів, гусей,качок. На кухні Наталія Кобринська любила готувати качку по-віденськи із ренетами.
На обійсті ріс віковий дуб, кущі бузку, були кущі червоних порічок та аґрусу, з яких робили всілякі конфітюри на зиму. Кущ червоної рожі тримала задля квітів. Город потопав у різних квітах, які цвіли від ранньої весни аж до пізньої осені.
За спогадами Ольги Дучимінської, всередині житла була господарська кімната, кухня. Спальня часом служила робочим кабінетом, де стояли звичайні речі: диван, ліжко, застелене яворівським нечесаним ліжником в чорно-білі полоси. Столик, фотель, де любила сидіти Наталія Кобринська і диктувати секретарці свої твори. Над ліжком висіли фотографії і вишивки. У затишній вітальні стояв рояль, великий стіл, красувались вироби гуцульських умільців – пам’ятні речі з Белелуї і Снятина, кілька картин.
Тут Наталія Кобринська творила, переживала невдачі, вдивлялась в майбутнє України. Тут з-під її пера народилися так звані «Воєнні новели» (1918 рік), в яких оживають події далекого 1915 року. У цих новелах болючим смутком звучить трагедія українського народу, поневоленого російським окупантом. Для неї тут сосни пахли ладаном, а вечір - м'ятою. Тут вона ловила вранішні промені, слухала музику берези, що росла біля її дому. Жила самотньо.
3D візуалізація інтер’єру власного дому Наталії Кобринської:
Тут 22 січня 1920 року пішла з життя.
Хату знищили у 1946 році з ініціативи тодішнього голови міськради і грейдером вирівняли місце, на якому вона стояла. На прохання місцевої інтелігенції, не знищувати будинку письменниці, голова відповів запитанням: «А що вона зробила для радянської влади?». Дерева, що росли при будинку, також знищили, як і город. Пустинь Наталії Кобринської перестала існувати. Від неї залишився лиш спогад.
У 1991 році краєзнавець Роман Скворій порушив питання встановлення стели на місці, де стояла хата письменниці. Цю ідею 1993 року реалізували члени Союзу українок Болехова та Болехівської громади у вигляді кам’яної брили і пам’ятної таблиці. На честь 110-річчя виходу жіночого альманаху «Перший вінок» тут було висаджено 17 кущів калини, які символізують 17 авторок, чиї твори були опубліковані в цьому збірнику.
